Жук-олень, або рогач звичайний

Жук-олень, або рогач звичайний (лат. Lucanus cervus) отримав свою назву завдяки величезним верхнім щелепам, якими наділені тільки самці цього виду. Зовні вони нагадують мініатюрні гіллясті роги благородного оленя.

Жук-олень належить до родини Рогачів (Lucanidae) з ряду Твердокрилих (Coleoptera) і є найбільшим європейським жуком. Довжина тіла самця разом з рогами досягає 75 мм. Свою потужну зброю він використовує не тільки в шлюбний період у боротьбі з конкурентами, а й для самооборони. Найчастіше жуки-олені вступають в нещадний бій за джерела їжі з жуками-носорогами.

Носороги, озброєні твердим рогом, зазвичай здобувають перемогу, але іноді найспритнішим оленям вдається привернути ворога на спину і проткнути своїми рогами його хітиновий панцир.

Самці рогачів звичайних – створення войовничі, тому побачивши одноплемінника, що харчується, відразу втрачають контроль над собою. Вони стають на диби, кидаються на суперника, намагаючись підчепити один одного рогами й перевернути на спину.

У запалі бою вони часто завдають травми, протикаючи тіло супротивника рогами, однак ці травму не смертельні й швидко загоюються.

Розповсюдження

Жуки-олені населяють листяні ліси помірної зони Європи, зустрічаються також на території Туреччини, Передньої Азії та Північної Африки. Найкраще вони почувають себе в старих лісових масивах з переважанням дубів і деревостанів.

Для душевного спокою їм необхідні як молоді здорові дерева, так і старі трухляві пні. Сік дерев служить їм їжею, а в мертвій деревині розвиваються їх личинки.

Санітарна вирубка гниючих дерев обмежує можливості для розмноження рогача зіичайного, тому його популяція постійно зменшується. В більшості європейських країн він знаходиться під охороною держави.

Поведінка

Дорослий жук-олень з'являється наприкінці травня в тих лісах, де росте багато дубів. Вдень комахи малоактивні й вважають за краще мирно сидіти на деревах. З настанням сутінків вони вирушають на пошуки їжі.

Популяції, що живуть на самому півдні Європи, активні протягом дня, а відпочивати люблять з настанням темряви. Самці можуть за добу перелітати на відстані понад 3 км, а самки більше тяжіють до малорухливого способу життя.

Літають звичайні рогачі дуже важко і з гучним шумом. Злетіти з горизонтальної поверхні їм вдається не завжди, тому для зльоту вони найчастіше просто падають з гілки. Під час польоту самці тримаються практично вертикально – літати горизонтально заважають роги.

Харчування

Їжею жукам-оленям слугує солодкий сік, що випливає з ранок в дубовому стволі. Фонтани соку самі по собі зустрічаються рідко, тому зголоднілий жук прогризає своїми могутніми щелепами ранку в корі дерева і просто злизує рідину, яка почала витікати.

Коли соку багато, вроджена агресивність полишає рогачів звичайних, і вони можуть деякий час цілком мирно випасатися на одній ділянці. В цей час їх активно клюють ворони, сороки, пугачі й сови.

Розмноження

Готова до продовження роду самка знаходить відповідне місце на дубовому стволі й прогризає в ньому ранку. Солодкий сік, що випливає з тріщинки, привертає увагу спраглих самців.

Щоб підкреслити свої наміри, дівиця на виданні активно розкидає навколо ранки свої фекалії. Побачивши їх, зграя самців відразу ж забуває про їжу і починає з'ясовувати, хто з них найсильніший.

Спочатку учасники турніру намагаються залякати один одного, грізно розмахуючи рогами. Частина конкурентів відразу ж намагається покинути можливе поле битви, залишаються тільки самі грізні та психічно стійкі претенденти. Вони продовжують ритуальні бої.

Переможцем стає той, кому вдасться скинути всіх суперників з дубових гілок на грішну землю. Переможний жук-олень залишається з чарівною красунею на кілька годин, а потім відлітає геть.

Залишившись на самоті, самка починає шукати зручне місце для відкладання яєць. Через кілька днів вона відкладає великі білі або світло-жовті яйця довжиною до 3 мм в трухляві пні або в ґрунт біля підніжжя гниючих дерев на глибину до 75 см. Зазвичай одна самка відкладає близько 20 яєць.

Через місяць-півтора з яєць виходять личинки молочно-білого або кремового забарвлення. Харчуються вони гнилою дубовою деревиною, а при її відсутності змушені добувати собі їжу в стовбурах буків, верб, в'язів або тополь.

Розвиток личинок дуже тривалий і залежно від навколишнього середовища триває 3-5 років.

Весь цей час вони харчуються виключно деревною потертю. На останній стадії розвитку личинки виростають до 10-14 см і важать майже 30 грамів. Діаметр тіла може становити 2 см. Досягнувши таких значних розмірів, вони риють глибокі підземні норки, де і проходить їх лялькування.

Восени з лялечок виходять дорослі комахи, які всю зиму і весну розсудливо проводять в підземних сховищах. На наступний рік на початку літа жуки-олені залишають свої притулки й з'являються на деревах.

Опис

Довжина тіла дорослих самців близько 75 мм. Самки значно менші й рідко виростають до 45 мм. Тіло коричнево-буре, матове. Крила прозорі, з вираженим жилкуванням. Краї крилець жовтуваті.

Лапки закінчуються чіпкими кігтиками. Надкрила каштаново-бурі. Голова велика і широка. З боків голови розташовані складні фасеточні очі.

Булави на кінцях коротких вусиків мають форму рідкого гребінця. У жука-оленя сильно розвинені верхні щелепи (мандибули) схожі на оленячі роги.